СЛОВО ПРО КОЛЕГУ

СЛОВО ПРО КОЛЕГУ

ОНЗ Щасливський НВК продовжує рубрику «Слово про колегу», в рамках якої ми знайомимо вас із дописами вчителів про своїх співробітників освітянської ниви.

Надія Володимирівна Торбін – людина з великою Душею. Чарівна жінка з милою посмішкою, розумний вчитель з неординарними поглядами, надзвичайно цікавий співрозмовник – це все про неї. А ще – автор гімну Щасливого, лауреат Всеукраїнського конкурсу «Вчитель року – 2009» і людина, яка заперечує поділ на гуманітаріїв і «технарів». Власне, говорити про неї можна безкінечно. Тому ми вирішили надати слово їй.

Надіє Володимирівно, розкажіть, як доля привела Вас в Щасливе?

Це був кінець березня 1993 року. Ми закінчували Педагогічний інститут. На той час ще існувало таке поняття як «розподіл»: школи області подавали заявки в інститут про вакансії, і випускникам давали можливість обрати собі місце роботи. Відмовлятись від розподілу було не варто, тому що молодим спеціалістам виплачували непогані «підйомні». Я була дуже засмучена тим, що були пропозиції тільки із сільських малокомплектних шкіл.

Справа в тому, що я родом з Червонограда (це невелике сучасне шахтарське місто у Львівській області), чоловік – з Прилук (Чернігівська область). Звичайно, нам дуже хотілося залишитись в Києві. Але отримати місце вчителя в Києві могли тільки випускники з київською пропискою. Далі була цікава історія зустрічі з директором Щасливської школи, який шукав не тільки молодих вчителів, але й творчий і спортивний актив школи. «Вони – наша гордість, два червоні дипломи!» – такі слова декана остаточно переконали директора, що родина Торбіних просто необхідна Щасливській школі. Так, з 1993 року ми з чоловіком (Григорій Мирославович Торбін теж працював вчителем математики, нині він – проректор з наукової роботи у Національному педагогічному університеті імені М.П. Драгоманова), опинилися в Щасливому.

Ще зі шкільних років Ви у мене асоціюєтеся з гітарою. Знаю, що це Ваша вірна супутниця. Ви самі пишете і вірші, і музику. Гімн Щасливого – ваших рук діло…

Дивний куточок раю

Я ні на що не проміняю.

Маленьке село з великою душею,

Ти стало долею моєю.

Добре пам’ятаю той день. Я відводила молодшу доньку у садочок. Весна, тепло, світить сонце, цвітуть дерева та квіти – так гарно навколо, що хочеться співати! Тоді з’явились перші рядочки пісні про Щасливе. І знову не обійшлося без втручання директора школи (у хорошому значенні цього слова). Якби не він, можливо, я б обмежилась кількома рядками. Але директор спонукав написати пісню… Тому вже за тиждень на святі Останнього дзвоника її вже співала вся школа!

Ви реалізувалися як вчитель. У Вас багато досягнень і є чим пишатися.

Так, у 2009 році я взяла участь у конкурсі «Вчитель року». Незважаючи на велику конкуренцію, атмосфера конкурсу була дуже теплою. Ми ж були суперниками, і в той же час всі підтримували один одного, допомагали, радили. Переміг відомий вчитель Павло Віктор. Я стала лауреатом. Під час церемонії нагородження відбувся суперфінал, на якому переможець і лауреати мали презентувати себе і свій досвід. Я виграла! Це було неймовірно, тисячний зал Будинку культури міста Миколаїв проголосував за мене, звичайну сільську вчительку фізики.

Ще однією дивовижною нагородою була поїздка в ЦЕРН (Європейський центр ядерних досліджень). Таку нагоду отримують вчителі та викладачі, учні яких мають гарні результати в конкурсі учнівських дослідницьких робіт МАН. Тиждень в епіцентрі світової науки, лекції вчених, причетних до відкриття бозона Хіггса, спілкування з науковцями, які працюють в найсучасніших лабораторіях світу, відвідування фабрики антиматерії, екскурсія до європейської штаб-квартири ООН у Женеві! Це найвища нагорода, про яку страшно навіть мріяти!

Не можу не згадати про нагрудний знак «Василь Сухомлинський». Це дуже висока нагорода і я пишаюся, що маю таку відзнаку.

Є ще одна нагорода, найважливіша – це мої учні. Колишніх учнів не буває. Коли ми зустрічаємось, вони діляться своїми успіхами і дякують не тому, що так прийнято Не за сценарієм, не тому, що так прийнято, а тому, що знають: якась частинка їхнього успіху стала можливою завдяки вчителю.

Цікава Ваша думка про людей з гуманітарним і технічним складом розуму. Ви заперечуєте загальноприйняту думку…

Так, дуже не люблю, коли батьки своїм дітям нав’язують ярлик про «людину з гуманітарним складом розуму». Схаменіться, люди! Діти дуже швидко переймають цей шаблон, і навіть не намагаються щось зрозуміти, відкрити для себе, задуматись над чимось. Табу, гуманітарний склад розуму. Фізика розвиває так, як не розвиває будь-яка інша наука. Мислення, уява, логіка, фантазія, інтуїція, навіть мова – це все працює на уроках фізики. Ми вчимося створювати проекти, аналізувати проблеми, працювати в команді, «креативити».

Мені стає дуже сумно, коли чую щось на кшталт того: «Де мені в житті знадобився закон Ома?» чи «Для чого мені поезія Бодлера?».

Чи можна застосувати термін “кар’єра” до праці вчителя?

Отримати чергову категорію та звання – це певний аналог кар’єри, але не зовсім. І все ж таки я вважаю, що мені вдалось зробити досить непогану вчительську кар’єру. Але суттєві роль у цій роботі відіграли рідні мені люди. Рости і вдосконалюватись хочеться тоді, коли відчуваєш, що є підтримка, є розуміння, є впевненість, що помилку вибачать, а за успіх порадіють. Мій чоловік Григорій завжди терпляче вислуховував ідеї уроків, сценарії заходів, був першим критиком проектів і презентацій. Моїм донькам Анні та Анастасії подобалось завжди усе. “Мама, ти геній,”- така реакція була на все, що я робила. Я дуже вдячна, що вони були і є завжди зі мною (хоча доньки і живуть окремо). А найбільшим стимулом до подальшого руху вперед є мої онучки, Аліса та Ассоль. Нещодавно Аліса (їй 3 роки) повідомила, що планує в майбутньому стати вчителькою. Я не виключаю, що це буде фізика.

З повагою, Марина Миколаївна Кузьміна.